У шкільних підручниках до 2015-го Плутон малювали невеликою сірою кулькою на найдальшій орбіті Сонячної системи. Прижиттєвих фото в нас не було — навіть Hubble показував лише розмиту пляму з кількох пікселів. Більшість того, що ми «знали», були здогадами.
19 січня 2006-го NASA запустило зонд New Horizons масою 478 кг — найшвидший на той момент рукотворний об’єкт у космосі. Через дев’ять з половиною років, 14 липня 2015-го, він пролетів повз Плутон на відстані 12 500 км, рухаючись зі швидкістю 14 км/с. Передача даних із 4,5 млрд км тривала 16 місяців — швидкість потоку від зонда становила лише 1–2 кілобіти на секунду.
Те, що зонд побачив, шокувало планетологів. На Плутоні є гори висотою до 3,5 км — крижані, але міцні. На його супутнику Хароні — каньйони, глибші за Великий каньйон Колорадо. На самій карликовій планеті — світла рівнина у формі серця (її назвали Tombaugh Regio, на честь Клайда Томбо, що відкрив Плутон у 1930-му). Поверхня тут молода — приблизно 100 мільйонів років, тобто на ній досі точаться геологічні процеси.
Тонка атмосфера Плутона з азоту, метану й чадного газу виявилась удесятеро потужнішою, ніж очікувалось. Виявлено криовулкани — вулкани, що викидають не лаву, а замерзлу воду й аміак.
Після Плутона New Horizons прямував до пояса Койпера, де у 2019-му пролетів повз об’єкт Аррокот — найвіддаленіший досліджений зондом об’єкт Сонячної системи. На сьогодні апарат продовжує політ і досліджує гелiосферу.