У підручниках кінця 80-х і 90-х ВІЛ описувався як хвороба з фактично 100% летальністю. Перший антиретровірусний препарат AZT (зидовудин) як монотерапія в 1987-му дав лише часткове відстрочення смерті — пацієнти жили в середньому 1-2 роки після діагнозу СНІДу. Школяр 90-х виходив зі шкільного підручника з картиною: ВІЛ дорівнює вирок.
У січні 1996-го FDA схвалив саквінавір — перший інгібітор протеази, новий клас препаратів. Уже в червні того ж року на XI міжнародній конференції по СНІДу у Ванкувері презентували highly active antiretroviral therapy (HAART) — комбінацію 2-3 препаратів з різними механізмами. Дослідження показали, що така схема знижує смертність на 60-80% і утримує вірус під контролем роками.
Сьогодні поняття «вмерти від СНІДу» в розвинених країнах майже не зустрічається. Сучасна терапія — це часто одна таблетка раз на добу, тривала ремісія, нормальна тривалість життя. У 2016-му коаліція Prevention Access Campaign запустила гасло U=U (Undetectable = Untransmittable): людина з невизначуваним вірусним навантаженням не передає ВІЛ статевим шляхом. Це підтверджено великими дослідженнями PARTNER1/2 та HPTN 052.
З 2012-го для профілактики доступний Truvada (PrEP) — таблетка раз на день для людей високого ризику. У 2021-му FDA схвалив Apretude — ін’єкцію раз на 2 місяці. ВООЗ рекомендує всім ВІЛ-позитивним починати лікування одразу після діагнозу.
«Вперше ми бачимо пацієнтів, які повертаються до повноцінного життя», — Девід Хо, обраний Людиною року Time у 1996-му за прорив у комбінованій терапії.