У червні 1997 року IEEE затвердив стандарт 802.11 — основу того, що ми звемо Wi-Fi. До нього бездротовий зв'язок між комп'ютерами був несумісним між виробниками; з 1999-го (802.11b) почалась масова експансія, а Wi-Fi Alliance ввів логотип сертифікації.
До середини 1990-х будь-який бездротовий обмін даними між комп’ютерами був окремим інженерним проєктом. Усі великі виробники — Lucent, NCR, Symbol, Aironet — мали свої несумісні рішення. Підключити ноутбук однієї фірми до точки доступу іншої було просто неможливо.
У червні 1997-го робоча група IEEE опублікувала перший стандарт 802.11: 1–2 Мбіт/с на 2,4 ГГц. Технічний фундамент — алгоритми австралійського CSIRO для боротьби з відлунням сигналу в приміщеннях (за це ця організація потім судилась з виробниками й виграла мільярди ліцензійних відрахувань). Перші продукти коштували $300+ за картку і використовувались переважно на складах.
Прорив стався у вересні 1999-го з виходом 802.11b на 11 Мбіт/с. Тоді ж шість компаній заснували Wi-Fi Alliance — для сертифікації сумісності. Назва Wi-Fi — маркетингова знахідка агенції Interbrand; буквально нічого не означає, просто звучить як Hi-Fi. Перший iBook (липень 1999) Стіва Джобса прибив тренд: ноутбук без шнура.
Подальші ревізії стандарту (a/g/n/ac/ax/be) додавали швидкість, частоти, MIMO-антени. Сьогодні навіть пральна машина і термометр носять Wi-Fi-чіп. Концепція «вдома мережа = провід RJ-45» відійшла в музей разом із дискетами.
«Назву ми вибрали тому, що IEEE 802.11b Direct Sequence погано продається», — згадували в Wi-Fi Alliance.
Надішли постійне посилання на цей факт.