1 травня 2004-го до Європейського Союзу одночасно вступили 10 країн: Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Естонія, Латвія, Литва, Кіпр, Мальта. ЄС виріс з 15 до 25 членів і вперше на повну включив колишній соцтабір.
У підручниках географії середини 90-х Європейський Союз був ЄС-15: Австрія, Бельгія, Британія, Греція, Данія, Італія, Ірландія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція. На сході — Вишеградська четвірка (Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина), країни Балтії, що недавно вийшли з СРСР, балканські та середземноморські сусіди. Ці країни подавали заявки одна за одною: Угорщина і Польща в 1994-му, Словаччина в 1995-му, Естонія в 1995-му, Латвія в 1995-му, Литва в 1995-му.
Процес acquis communautaire — приведення національного законодавства у відповідність до ~80 000 сторінок законодавства ЄС у 31 розділі — тривав 5-7 років для кожної країни. У 2002-му Європейська Рада в Копенгагені визначила, що 10 країн виконали критерії. 16 квітня 2003-го в Афінах підписали Договір про приєднання — найбільший такий документ в історії ЄС.
1 травня 2004-го Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Естонія, Латвія, Литва, Кіпр і Мальта одночасно стали членами ЄС. Загалом ЄС додав 74 мільйони людей і близько 22% території. Це було найбільше одномоментне розширення в історії об’єднання.
Економічно ефект був подвійним: «нові» 10 за 20 років подвоїли-потроїли свій ВВП на душу (Польща з 49% середнього по ЄС у 2004-му до 79% у 2023-му за PPP), отримали мільярди структурних фондів, інтегрувались у ланцюги постачання Німеччини і Франції. «Старі» країни отримали робочу силу — польські сантехніки, литовські будівельники, хорватські медсестри стали мемом і реальністю.
З 2007-го додалися Болгарія й Румунія, з 2013-го — Хорватія. На 2024-й ЄС — це 27 країн (Британія вийшла в 2020-му після Brexit), а перспективи відкриті для України, Молдови, Західних Балкан.
Надішли постійне посилання на цей факт.